Прибережна частина Парги: за кав’ярнями й тавернами набережної будинки здіймаються схилом угору.Парга, приморське місто Епіру навпроти острова Паксос, амфітеатром розкинулася на схилах над однією із заток Іонічного моря. Будинки під черепичними дахами, з яскравими фасадами, уступами здіймаються від набережної, а фортеця займає скелястий півострів між гаванню та пляжем Валтос. З моря добре видно, наскільки тісно поселення пов’язане з узбережжям. Саме морем воно підтримувало сполучення з Корфу, від якого адміністративно залежало впродовж століть венеційського панування.
Розташування на материковому узбережжі надавало Парзі особливої стратегічної ваги. Для Венеції вона була торговельною станцією і висунутим уперед опорним пунктом навпроти Епіру, у глибині якого простягалися османські володіння.
Антична Торина і свідчення Плутарха
В околицях Парги зазвичай локалізують античну Торину — прибережний пункт, що згадується у зв’язку з подіями напередодні битви при Акції 31 року до н. е. До такої ідентифікації варто ставитися обережно, адже точне розташування давнього поселення досі не встановлене. Зв’язок Торини з районом сучасного міста ще не доводить, що обидва поселення займали одне й те саме місце.
Плутарх у життєписі Антонія розповідає, як Октавіан перетнув Іонічне море й захопив Торину, чим занепокоїв табір Антонія, сухопутні сили якого ще не встигли підійти. Клеопатра відповіла на цю звістку каламбуром. Слово «торина» означало «ополоник», тож вона пожартувала, що боятися нема чого: Цезар усього лише сів на ополоник.
Автора від подій, про які він оповідає, відділяє понад століття. Епізод зберігає те, як Клеопатру змальовувала біографічна традиція, проте топографічного питання не розв’язує. На західному схилі фортечного пагорба вціліли залишки античного муру — ознака давнішого використання місця. Між цими уривчастими слідами і середньовічною Паргою, однак, у джерелах зяють великі прогалини.
Чотири століття під захистом Венеції
Назва Парга з’являється в писемних джерелах на початку XIV століття. Вирішальним для подальшої долі міста став 1401 рік, коли мешканці уклали угоду з Венецією і поселення, зберігши привілеї, стало венеційським володінням. Адміністративний зв’язок із Корфу забезпечував підтримку з моря та включав місто до мережі венеційських опорних пунктів Іонічного моря.
На ділі цей захист не раз зазнавав випробувань. 1452 року Паргу захопили османи, проте через два роки, за сприяння самих мешканців Парги та жителів Корфу, вона повернулася до венеційців. Коштів на укріплення й далі бракувало, а напади не припинялися.
1537 року османський флот Хайреддіна Барбаросси зруйнував Паргу. По венеційській відбудові 1567 року настало нове спустошення 1571-го, під час набігів, що передували битві при Лепанто. Після цього нападу венеційці відновили й розширили фортецю, і значна частина укріплень, які збереглися донині, постала саме тоді. У XVII столітті поселення пережило добу достатку й почало розростатися за мурами, на схилах під фортецею.
Фортеця Парги
Неправильний план фортеці підпорядкований рельєфу пагорба. Зовнішні мури тягнуться краєм скель, використовуючи їхній природний захист, а доступніший південно-східний бік посилено півкруглою вежею. Над зовнішньою брамою зберігся напис із датою 1707 і ім’ям коменданта Марко Теотокіса.
Друга брама веде всередину вузьким склепінчастим проходом. Напис на ній згадує залежність Парги від Корфу, а трохи вище вмуровано рельєф із крилатим левом святого Марка, гербом Венеції. У межах огорожі збереглися рештки казарм початку XIX століття та руїни дев’яти храмів. Один із них, на захід від брами цитаделі, імовірно, ототожнюється зі старою парафіяльною церквою Святого Спиридона.
На найвищій точці розташована прибудова Алі-паші. У 1819–1820 роках тут звели потужний внутрішній мур із багатокутним бастіоном, що утворив окрему цитадель. Написи на її брамі містять дату 1820 і його ім’я. Усередині постав двоповерховий сераль із житловими та господарськими приміщеннями, серед яких невелика лазня і мечеть. Згідно з документацією Міністерства культури Греції, у другій половині XIX століття фортецю занедбали, і поступово її покинули.
Від падіння Венеції до поступки 1817 року
Після ліквідації Венеційської республіки 1797 року Парга перейшла до французів. Французьку присутність перервала російсько-османська експедиція в Іонічне море 1798–1799 років, після якої було укладено Константинопольський договір 1800 року. Угода передбачала створення Республіки Семи Островів під російським протекторатом і османським сюзеренітетом. Колишні ж венеційські володіння на материковому узбережжі, до яких належала і Парга, за нею переходили під владу Османської імперії з особливими гарантіями.
Ця відмінність мала наслідки, що далися взнаки пізніше. Парга зберігала тісні зв’язки з Іонічними островами, але її договірний статус дозволяв Високій Порті домагатися її передання.
Після Тільзитського миру 1807 року повернулися французи. 1814 року мешканці Парги звернулися до британців, шукаючи захисту від Алі-паші Янінського. Той уже поширив свою владу на інші колишні венеційські опорні пункти узбережжя, а після Віденського конгресу, посилаючись на угоду 1800 року, зажадав і Паргу.
Зіткнення місцевих сподівань із британськими стратегічними розрахунками розглядає нещодавнє дослідження Рози Марії Деллі Кварді. Британська адміністрація Іонічних островів на чолі з Томасом Мейтлендом 1817 року пристала на домовленість про поступку міста османській стороні. Її виконання означало перехід Парги під владу Алі-паші. Мешканці могли залишитися або виїхати, отримавши компенсацію за покинуте майно.
Вихід мешканців Парги 1819 року
У квітні 1819 року, незадовго до передання міста, мешканці Парги масово виїхали на Іонічні острови, переважно на Корфу. Їхню кількість зазвичай оцінюють приблизно в чотири тисячі осіб. За майно османська сторона передбачила компенсацію, що, втім, не скасовувало втрати домівки та місцевих зв’язків.
З цим виходом пов’язана відома розповідь про те, як мешканці викопали кістки предків і спалили їх, щоб уберегти від можливої наруги. Епізод увійшов в історіографію та літературу, хоча окремі версії розходяться щодо долі останків і способу їх перевезення. Так вихід мешканців набув і другого образу — образу людей, які намагалися забрати з собою навіть своїх мертвих.
Поступка Парги викликала обурення у Британії та стала предметом обговорення в парламенті. У філеллінських колах Європи вона перетворилася на приклад того, як держава кидає напризволяще населення, що довірило їй свій захист. Під враженням від цих подій Джованні Берше написав поему I profughi di Parga, а Андреас Калвос присвятив мешканцям Парги оду «Εις Πάργαν» («До Парги»), у центрі якої вибір чужини замість покори. Пізніші повернення мешканців не скасовували демографічного розриву 1819 року.
Приєднання до Греції
Під османським управлінням Парга залишалася аж до Першої балканської війни. 23 лютого 1913 року, за тодішнім календарем, грецький загін під командуванням підпоручика Ангелоса Фециса увійшов до міста й прийняв фортецю. Звільнення було частиною воєнних дій в Епірі і сталося через два дні після здобуття Яніни.
У XX столітті поруч із вирощуванням оливок та іншими сільськими заняттями краю поступово розвинувся туризм. На набережній з’явилися кав’ярні й ресторани, а приморське поселення пристосувалося до потреб відвідувачів. За переписом 2011 року в самому місті налічувалося 2088 постійних мешканців. Ця цифра стосується населеного пункту й відрізняється від чисельності громади чи ширшого дима Парга.
