Анаксагор із Клазомен: філософ Розуму в Рібери та Лангетті

Звівши праву руку над головою, у русі, що вивертає плече й дає розірваній сорочці розкритися до середини тулуба, старий на картині XVII століття з Художнього музею Філадельфії (Philadelphia Museum of Art) тримає циркуль за голівку й опускає його ніжки до поверхні небесного глобуса. Музей приписує цю олійну картину, яку датує близько 1660 року, Джованні Баттісті Лангетті й ототожнює зображеного з Анаксагором із Клазомен (бл. 500–428 до н. е.) — філософом-досократиком, який першим серед людей свого фаху оселився в Афінах і першим, наскільки нам відомо, пояснив затемнення тим, що одне небесне тіло стає перед іншим. Поколінням раніше, 1636 року, Хусепе де Рібера написав його зовсім інакше: схиленим над масивною книгою, у залатаному одязі. Обидва портрети уявні, і кожен зі свого боку прочитує традицію, що починається з нечисленних фрагментів самого філософа і через Платона та Арістотеля сягає біографів пізньої античності.

Із Клазомен до Афін Перикла

Нащадок заможної аристократичної родини з Клазомен, міста на західному узбережжі Малої Азії, Анаксагор, за переказом, поступився батьківським майном родичам, щоб присвятити себе філософії. Анекдоти, зібрані Діогеном Лаертським у «Життєписах філософів», рано склали образ мислителя, байдужого до всього, що не стосується неба. Родичам, які дорікали йому недбалістю, він відповів запитанням, чому ж вони самі не дбають про майно; тому, хто спитав, чи йому зовсім не болить батьківщина, показав на небо й сказав, що вона дуже його обходить; а коли його попросили сказати, для чого він народився, відповів, що народився, аби споглядати сонце, місяць і небо. Такі розповіді біографічної літератури важко перевірити історично, проте вони цінні як свідчення того, яким його запам’ятала античність, і ми ще зустрінемо їх перед двома картинами.

Йому було двадцять років, пише той самий біограф, коли Ксеркс переправився через Геллеспонт 480 року до н. е.; звідси виводять, що народився він близько 500 року до н. е. Далі майже кожен етап його життя зсувається залежно від дослідника, як докладно показує присвячена йому стаття Патриції Керд і Джона Сіско в Стенфордській філософській енциклопедії. Для його прибуття до Афін пропонували дати від 480 року до н. е., малоймовірної для міста, втягнутого тоді у війну, до 456 року до н. е., яку обстоював Мансфельд, а за ним інші дослідники; інша реконструкція, запропонована Янком, поміщає філософа в Лампсак під опікою Фемістокла в 466–460 роках до н. е., перш ніж той дістався Афін і ввійшов до оточення Перикла. У місті, де він прожив від двадцяти до тридцяти років як друг і підопічний Перикла, його ідеї поширилися далеко за межі вузького кола співрозмовників: їх знали Софокл і Евріпід, можливо, й Есхіл, а комедіограф Арістофан — напевно.

Він написав лише одну книгу, яку, як каже Сократ у платонівській «Апології», можна було купити щонайбільше за драхму. Її датування коливається так само — від 470-х років до 440 року до н. е.; стаття Стенфордської енциклопедії вважає особливо переконливою пропозицію Ґрема, який відносить її до проміжку між 478 і 466 роками до н. е., спираючись на дві астрономічні події, про які йтиметься нижче. Збереглося двадцять два фрагменти, загалом 118 рядків тексту, переданих пізнішими філософами й коментаторами. У канонічному зібранні досократиків Дільса і Кранца Анаксагор має номер 59. Твір, за словами Діогена, починався з твердження, що всі речі були разом, доки не прийшов Розум і не впорядкував їх, і від цього початку сам філософ дістав прізвисько «Розум» (Нус).

Звинувачення в нечестивості та Лампсак

Сонце, яке традиційна релігія шанувала як бога, для Анаксагора було розпеченим каменем, і ця думка разом з іншими, визнаними небезпечними, накликала на нього звинувачення в нечестивості. Щодо обставин суду античні розповіді розходяться настільки, що Діоген наводить версії одну за одною, не обираючи між ними. За Сотіоном, обвинувачем був Клеон, а філософа, який назвав сонце розпеченою брилою металу, засудили до штрафу в п’ять талантів і до вигнання. За Сатиром, його звинуватив Фукідід, політичний супротивник Перикла, який додав до нечестивості звинувачення у змові з персами, унаслідок чого Анаксагора заочно засудили до смерті. Герміпп говорив про ув’язнення та звільнення після звернення Перикла до народу, Ієронім — про виправдання, яким той завдячував радше прихильності суддів.

Сучасні дослідники відносили суд до 450, 437, 434 або 430 року до н. е. Остання дата, яку автори статті вважають найімовірнішою, пов’язує справу з періодом, коли невдалі походи 431 і 430 років до н. е. та спалах чуми похитнули становище Перикла й разом із ним зробили вразливими людей з його оточення, серед них Фідія та Аспасію. Плутарх пов’язує переслідування з псефізмою Діопіфа, спрямованою проти тих, хто не вірив у богів і навчав про небесні явища. У тому самому контексті прочитується фраза, яку Сатир приписує філософові, коли той у в’язниці водночас дізнався про свій вирок і про смерть двох синів: він знав, що вони смертні, відтоді, як їх породив. Сказана серед чуми, що позбавила й Перикла власних синів, вона звучить менш холодно, ніж якби перенести її в інший рік.

Оселившись у Лампсаку, на південному березі Геллеспонту, він помер там 428 року до н. е. Лампсакійці поховали його з великими почестями. Коли, за словами Діогена, його спитали, що зробити на його пам’ять, він попросив, щоб хлопчикам міста щороку давали вільні дні в місяць його смерті, — звичай, який зберігався ще за часів біографа.

Усе в усьому: фізика Анаксагора

Його думка розвивалася між двома традиціями. З одного боку, мілетці — Фалес, Анаксимандр і Анаксимен — намагалися пояснити світ закономірностями самої природної системи, не вдаючись до уособлених богів, і до цієї лінії належить Анаксагор: у його збережених фрагментах слово «бог» не трапляється. З другого боку, Парменід стверджував, що небуття не може бути і що, отже, виникнення та загибель неможливі. Цю заборону клазоменець приймає, але тлумачить по-своєму: елліни, пише він в одному з фрагментів (B17), неправильно мислять виникнення й загибель, бо ніщо не виникає і не гине, а змішується й розділяється з того, що вже існує, і правильніше було б називати виникнення змішуванням, а загибель — розділенням. Рух же, який елеат відкидав, Анаксагорові потрібен, і в цьому пункті він від нього відходить.

Принцип, найтісніше пов’язаний з його ім’ям, сформульовано в іншому фрагменті (B11): у кожній речі є частка кожної речі. Злиток золота, за цією логікою, містить і землю, і воду, і м’ясо, і волосся — частки всіх основних видів речовини, які, щоб співіснувати всюди, мусять пронизувати одна одну. Живлення давало майже хрестоматійний приклад. Коли дитина їсть хліб і п’є молоко, а її тіло нарощує плоть, кров і кістки, зміна відбувається не через перетворення однієї речовини на іншу, адже ці складники вже були в їжі й лише накопичуються. Запитання «як могло б волосся постати з того, що не є волоссям?», збережене анонімним схоліастом Григорія Назіанзина, підсумовує це міркування, хоча автентичність фрагмента заперечували.

Якщо все в усьому, лишається пояснити, чому золото має вигляд золота. Відповідь міститься у фрагменті B12: кожна річ є і була найочевидніше тим, чого в ній найбільше. Це не означає, як часто вважають, що переважний складник має перевищувати половину маси; досить, щоб він переважав кожен з інших складників окремо. Можливість повного розділення, яке скасувало б загальну суміш, виключає його вчення про безмежне: у малого немає найменшого, але завжди є ще менше, а у великого — завжди більше (B3). Менш зрозумілі «насінини», згадані у фрагменті B4b: їх тлумачили то як біологічне насіння, то як позначення самих основних речовин, з яких у певному сенсі проростає все інше. Термін «гомеомерії», зрештою, яким пізніша традиція узагальнила його систему, найімовірніше, належить Арістотелю, а не самому Анаксагору.

Розум і космічний вир

Серед усього змішаного незмішаним лишається тільки одне. Розум, згідно з найдовшим зі збережених фрагментів (B12), безмежний і самовладний і не змішаний із жодною річчю, бо, якби він був змішаний, речі, з якими він змішався б, заважали б йому панувати над ними; тепер же, будучи сам по собі, найтонший і найчистіший з усього, він має повне знання про все і найбільшу силу. Він запустив обертання, яке почалося з малої ділянки, тепер охоплює більше й охопить іще більше, і він упорядкував усе, чому належало бути, що було й чого тепер немає, що є і що буде, а також кругообіг, у якому рухаються зорі, сонце, місяць, повітря й етер. Вир, розширюючись, наново розподіляє речовину й дає виокремитися окремим предметам світу, а в іншому фрагменті (B4a) філософ говорить про людей, які населяють міста й обробляють землю, маючи сонце й місяць, «як у нас», висуваючи тезу про множинність подібних світів, топографія яких ніде не з’ясовується.

Цей принцип, що обіцяв більше, ніж давав, викликав найвідоміше розчарування античної філософії. У платонівському «Федоні» Сократ розповідає, як зрадів, почувши, що Розум усе впорядковує, сподіваючись дізнатися з книги Анаксагора, чому речам найкраще бути такими, якими вони є, і як, прочитавши її, побачив, що автор зовсім не послуговується Розумом для пояснення світового ладу, а наводить як причини повітря, етер, воду й багато інших дивних речей. Арістотель повторив цю критику, але написав і фразу, що визначила місце Анаксагора в історії думки: коли той сказав, що розум присутній у природі, як і в живих істотах, як причина світу й усякого порядку, він видався тверезим поміж тими, хто до нього говорив навмання («Метафізика» I 3, 984b15).

Чим саме був Розум, сучасна наука так і не дійшла згоди. Для одних інтерпретаторів це особлива, найтонша речовина, для інших — спроба описати щось безтілесне раніше, ніж з’явилася мова для такого опису, а третє прочитання бачить у ньому сам закон природи. Більшість нинішніх дослідників, усупереч судженню платонівського Сократа, розуміють його як цільову причину: Седлі — з наголосом на антропоцентричній спрямованості космогонії, Лакс — як безперервне пізнавальне розрізнення складників. Фрагмент Філодема з геркуланумських папірусів (PHerc. 1428), не включений до зібрання Дільса і Кранца й виданий Вассалло, приписує Анаксагорові думку, що рух, спричинений Розумом, був, є і буде завжди, тобто що космогонія не мала першої миті. Вплив цього принципу виразно видно в космічному розумі платонівського «Тімея», у нерухомому рушієві Арістотеля та в його вченні про людський розум у трактаті «Про душу».

Затемнення, метеорити й сонце як розпечений камінь

Пояснення затемнень через заслонення одного тіла іншим, вочевидь, спиралося на спостереження та свідчення. 17 лютого 478 року до н. е. кільцеподібне сонячне затемнення, видиме з Афін, Клазомен і Лампсака, кинуло тінь на більшу частину Пелопоннесу, і мореплавці, що перетинали Егейське море, могли переказати вістку про нього. З подібних повідомлень, можливо, походять два приписувані йому, а загалом дивно конкретні твердження: що місяць завбільшки з Пелопоннес і що сонце більше за місяць. Тому затемнення 478 року вважають нижньою хронологічною межею для написання його книги.

Він також першим стверджував, що на небі є тверді важкі тіла, які втримує шалене обертання виру, і що деякі з них, здолавши його силу, колись упадуть на землю. Кілька років по тому, 466 року до н. е., за Плінієм, коли на нічному небі було видно комету, камінь завбільшки з віз упав біля Егоспотамів, на березі Геллеспонту навпроти Лампсака, і Анаксагор здобув славу людини, що «передбачила» це падіння. Діоген пише, що той провістив падіння каменя із сонця і що Евріпід, якого Діоген уважає учнем Анаксагора, у «Фаетоні» називає сонце золотою грудкою. Той самий рік приніс, згідно з аналізом, прийнятим у стенфордській статті, і спростування: теорію комет, які філософ пояснював як з’єднання планет, спростувала комета Галлея, видима в усьому Середземномор’ї з червня по серпень 466 року до н. е., — обставина, що свідчить на користь виходу книги до цього року. Так само природним чином він пояснював грім і блискавку, смерчі, град і розливи Нілу, які приписував таненню снігів у горах Ефіопії, а землю уявляв пласкою, у формі барабана.

Епізод, переказаний Плутархом, показує, як теорія потрапила до кола Перикла. 3 серпня 431 року до н. е., коли флот готувався вийти в море, сталося сонячне затемнення, і серед команд поширилася паніка. Перикл затулив своїм плащем очі переляканому стерновому й запитав, чи вважає той це страшним знаменням; коли той відповів заперечно, Перикл запитав, у чому ж різниця із затемненням, окрім того, що його спричинило щось більше за плащ. Щодо чуттів, Анаксагор визнавав, що їхня слабкість заважає нам розрізняти істину (B21), але припускав, що явища відкривають погляд на приховане (B21a), і згодом Арістотель використає його пояснення затемнень як зразок наукового пояснення в «Другій аналітиці».

Анаксагор у живописі XVII століття

Відкриття й видання класичних текстів у XVI і XVII століттях пожвавили інтерес до філософів давнини, і в Неаполі, де іспанська аристократія віцекоролівства становила головну клієнтуру Рібери, образ мудрого старого, бідного й смиренного, став живописним сюжетом із власним попитом. Каталог LACMA зазначає щодо філософа з тієї самої групи творів, що художник зображував мислителів бідняками, наголошуючи на їхній відданості метафізичним, а не матеріальним цілям, і що аскетизм, який традиція приписувала давнім філософам, пророкам і святим, знаходив відгук в іспанської католицької публіки. Нарешті, Діоген Лаертський був джерелом не лише анекдотів, а й фізіогномічних вказівок, і на підставі таких описів досі намагаються ототожнити постаті без написів.

Циркуль і небесний глобус на філадельфійській картині

Музейний опис називає твір The Philosopher Anaxagoras, датує його близько 1660 року й із застереженням «приписується» відносить до Джованні Баттісти Лангетті (1625–1676). Олійна картина на полотні розміром 99,7 × 134 см, інвентарний номер W1904-1-25, надійшла до зібрання 1904 року як придбання коштом фонду В. П. Вілстака (W. P. Wilstach). У короткій примітці музей відносить Анаксагора до IV століття до н. е., тоді як античні свідчення й філософська література сходяться на роках бл. 500–428 до н. е., тобто на V столітті. Як прикмети образу музей називає славу його астрономічних і математичних відкриттів та аскетичне життя, на яке художник указує вбранням зі звіриної шкури. Це ототожнення, утім, не єдине із запропонованих: в описах цифрової репродукції картини трапляється й ім’я Архімеда.

Горизонтальна композиція відкривається ліворуч на бурхливе небо із сіро-білими хмарами та просвітами глибокої синяви над низьким темним обрієм, а постать, поставлена по діагоналі, заповнює центр. Світло сильно падає на оголений торс і білу сорочку, розірвану й розхристану, а на плечі, біля глобуса, видно хутро вбрання. Обличчя, обрамлене довгою сивуватою бородою з теплими відблисками, подане в ракурсі, погляд звернений до глобуса. Права рука зігнута над головою і тримає інструмент за верхній кінець, ліва ж проходить перед тілом і спирається на складений аркуш чи книгу в нижньому лівому куті. Глобус на темній точеній підставці, оточений кільцями, має намальовані фігури сузір’їв, серед них довгу звивисту лінію, схожу на тіло змії, і дрібні червонуваті позначки. На столі праворуч — маленька чорнильниця з білим гусячим пером і розгорнутий аркуш із рядком літер, які на доступній репродукції не читаються.

На противагу читальникові Рібери, філософа Лангетті зображено просто неба, у момент вимірювання. Цей вибір можна прочитати як живописне переповідання анекдотів Діогена — про людину, яка показує на небо як на свою батьківщину і заявляє, що народилася споглядати сонце, місяць і небо, — хоча ми не знаємо, чи мали художник або замовник на увазі саме ці місця.

Книга й залатаний одяг на картині Рібери

1636 року в книгах неаполітанського Banco dello Spirito Santo було записано платіж у сто дукатів, аванс у рахунок загальної суми в п’ятсот, від Лоренцо Камбі та Сімоне Верцоне «Gioseppe de Ribera» за дванадцять картин заввишки п’ять і завширшки чотири пальми, на кожній з яких художник мав власноруч написати філософа, для «conte Carlo Felesbergh», тобто князя Карла Евзебія фон Ліхтенштайна, із терміном виконання шість місяців. Документ, опублікований 1983 року Едуардо Наппі й прокоментований 1986 року Крейгом Фелтоном у журналі The Burlington Magazine, цитується в каталозі зібрання Клоуза музею в Індіанаполісі, у статті про філософа Рібери, найімовірніше Евкліда, підписаного й датованого 1637 роком. Із дванадцяти картин зрештою доставили шість; вони залишалися в зібраннях князів Ліхтенштайну до 1954 року, коли їх було розпорошено. Евклід з Індіанаполіса має розміри близько 124,7 × 98,7 см, філософ із LACMA — 124,3 × 99,1 см.

«Анаксагор», олійна картина на полотні 1636 року розміром 120 × 95 см, перебуває в приватному зібранні. Обернена ліворуч, у профіль, постать схиляє голову над товстою книгою, яку тримає обома руками, однією підтримуючи її знизу. Кучеряве біле волосся й біла борода, чоло і щока приймають світло, що падає зліва згори, те саме світло, що вибілює сторінки з проведеними на них лінійними геометричними фігурами, тоді як тло лишається темним і майже однорідним. Грубий брунатний хітон залатано на плечі й на руці клаптями світлішої тканини, а з-під нього видно сіро-блакитний комір і червоний рукав. На краю столу, на передньому плані, складені аркуші паперу теж мають слабкі сліди ліній. Над ними, у темній зоні під рукою, що підтримує книгу, напис, зроблений світлим мазком, на доступній репродукції впевнено не читається.

Латки на одязі належать до умовності бідного мудреця, яку Рібера плекав в усіх своїх серіях філософів. У випадку Анаксагора, однак, ця умовність набуває особливого відлуння, якщо згадати розповідь про заможного юнака з Клазомен, який залишив майно родичам. Геометричні фігури на сторінках, своєю чергою, пов’язують образ з його славою математика й астронома — тією самою, на яку посилається й філадельфійський музей щодо картини Лангетті. Належність твору до князівського замовлення підтверджено в каталозі зібрання Клоуза, де «Анаксагора» зараховано до шести доставлених картин і згадано серед постатей, які розпізнають за написами.

Джерела та література

• Curd, P., & Sisko, J. (2026). Anaxagoras. Stanford Encyclopedia of Philosophy, Stanford University (перша публікація — 2007, суттєва редакція — 9 серпня 2026).
• Diogenes Laertius (1925). Lives of Eminent Philosophers, кн. II, розд. 3 (Анаксагор). Пер. R. D. Hicks. Loeb Classical Library, Harvard University Press.
• Los Angeles County Museum of Art. Jusepe de Ribera, A Philosopher (1637), № M.91.125.2, музейний опис.
• Philadelphia Museum of Art. The Philosopher Anaxagoras (бл. 1660), музейний опис.