Ромул і Рем: братовбивство на Палатині та заснування Риму

На початку історії, яку римляни розповідали про своє місто, стоїть смерть брата. Ромул, засновник Риму, що дав місту своє ім’я, лишається єдиним володарем, коли його брат-близнюк Рем гине в суперечці за нове місто — за деякими версіями, від руки самого Ромула. Цьому передували залишення немовлят на Тибрі та їхній порятунок вовчицею — епізоди, що стали невід’ємною частиною римського переказу, а згодом знову з’явилися в європейському мистецтві. Проте для античних авторів ні обставини вбивства, ні відповідальність брата, який вижив, не були самоочевидними, і розбіжності між їхніми оповідями істотно впливають на прочитання міфу.

Джерела про Ромула і Рема

Усталена дата заснування Риму — 21 квітня 753 р. до н. е. — поєднує два різні елементи: святковий день, коли римляни відзначали день народження міста, і хронологію, що утвердилася завдяки обчисленням античних учених і пов’язана передусім із Марком Теренцієм Варроном. 21 квітня святкували Парилії — пастуше свято, яке Плутарх вважав давнішим за заснування міста. Рік, однак, лишався предметом суперечок: Квінт Фабій Піктор, наприклад, відносив початок Риму до 748/747 р. до н. е. — згідно з літочисленням за олімпіадами, яке приписує йому Діонісій Галікарнаський.

Наприкінці III ст. до н. е. писав Фабій Піктор, перший відомий римський історик: він користувався грецькою мовою, і від гаданої доби засновників його відділяло понад п’ять століть. За словами Плутарха, у багатьох місцях він ішов за Діоклом з Пепарета, а на початку наступного століття Енній поетично опрацював римський переказ в «Анналах». Від цього твору збереглися фрагменти, серед них — сцена ауспіцій, яку наводить Цицерон у трактаті «Про дивінацію». Розлогі оповіді, які ми маємо, пізніші: Лівій і Діонісій пишуть за часів Августа, Овідій звертається до міфу у «Фастах», а Плутарх укладає життєпис Ромула на початку II ст. н. е.

Щодо того, як складався цей переказ, висловлювано різні тлумачення. Т. П. Вайзмен (T. P. Wiseman) пов’язував розвиток історії близнюків, і передусім постаті Рема, з політичними змінами між 367 і 295 рр. до н. е., вбачаючи в другому братові відсилання до плебейської частини римської громади. Цю гіпотезу піддано сумніву, так само як дискусійним залишається й датування деяких ранніх образотворчих свідчень. Надійнішою точкою опори в межах писемної традиції є повідомлення Лівія про те, що 296 р. до н. е. едили брати Огульнії встановили зображення немовлят під сосками вовчиці поблизу ficus Ruminalis.

На Палатині, своєю чергою, розкопки виявили рештки поселення залізної доби. Андреа Карандіні (Andrea Carandini) витлумачив, крім того, знахідки на північному схилі як частину укріплення VIII ст. до н. е., пов’язавши їх із переказом про заснування міста. Археологічна дискусія стосується датування та призначення цих споруд; приписування їх самому Ромулові лишається інтерпретаційною гіпотезою і не засвідчує ні персонажів, ні епізодів міфу.

Від Альба-Лонги до печери вовчиці

Початок династичного конфлікту пов’язують з Альба-Лонгою, що лежала в Альбанських горах на південний схід від Риму. Амулій скидає з престолу свого старшого брата Нумітора й змушує його доньку, Рею Сільвію, стати жрицею Вести — римської богині, що відповідає Гестії. Обов’язкова цнотливість жриці гарантує безпеку узурпаторові, бо унеможливлює народження нащадків, які могли б претендувати на трон. Народивши близнюків, вона називає їхнім батьком Марса, римського Ареса; Лівій, згадавши, що вона зазнала насильства, ставиться до божественного батьківства стримано й наводить не одне пояснення її твердження.

Амулій наказує кинути немовлят у річку. Але Тибр розлився, і до головного русла не дістатися, тож слуги залишають ночви з дітьми в розливі, і згодом вода, спадаючи, виносить їх на суходіл. Порятунок пов’язують із Румінальською смоківницею і — в ширшій римській традиції — з печерою Lupercal біля підніжжя Палатину. Вовчиця підходить до немовлят і вигодовує їх, аж поки пастух Фавстул не знаходить дітей і не віддає їх на виховання своїй дружині Акці Ларенції.

У Плутарха з’являється ще й дятел, що допомагає їх годувати, — птах, так само пов’язаний із Марсом. Лівій наводить інше пояснення образу вовчиці: на думку деяких, так пастухи прозвали Ларенцію через те, що вона торгувала своїм тілом, адже латинським словом lupa називали також повію. Співіснування цих версій показує, що вже в давнину оповідь можна було читати з різною мірою довіри до дивовижного.

Подорослішавши, Ромул і Рем дізнаються про своє походження, скидають Амулія й повертають трон Нуміторові. Рішення заснувати власне місто приводить їх назад у ті місця, де їх колись залишили, — цього разу з прибічниками і з можливістю для кожного домагатися першості.

Ауспіції: шість шулік, дванадцять шулік

Суперечка точиться довкола місця поселення і того, чиє ім’я дістане нове місто. Оскільки народження близнюків не дає явної переваги в старшинстві, брати вдаються до ауспіцій, шукаючи в птахах знаку божественного схвалення. У римській обрядовій практиці спостереження провадили в межах окресленого простору — templum; цим терміном могли позначати як саме відмежоване місце, так і відповідну йому ділянку неба.

Згідно з текстом Лівія, Ромул обирає Палатин, а Рем — Авентин. Першим Рем бачить шість шулік, але коли про знамення вже сповіщено, Ромулові з’являються дванадцять. Прибічники кожного проголошують царем свого ватажка, посилаючись на різні критерії: першість появи птахів чи їхню більшу кількість. Звернення до богів, отже, лишає питання влади відкритим, бо сторони розходяться в тлумаченні отриманої відповіді.

Розбіжності сягають навіть того, де перебували спостерігачі. У фрагменті Еннія, який зберіг Цицерон, Ромул стоїть на високому Авентині, а Плутарх знає версію, за якою Ромул неправдиво оголосив, ніби бачив дванадцять шулік, і насправді побачив їх лише пізніше, коли Рем уже наблизився до нього. До суперечки про знамення тут додається підозра в обмані.

Стрибок через мури: версії загибелі Рема

Лівій наводить дві оповіді про загибель Рема. У першій сварка, що спалахнула після ауспіцій, переростає в сутичку, у якій гине один із братів, причому вбивцю не названо. У другій, яку історик називає поширенішою, Рем глузливо перестрибує через нові мури, і розгніваний Ромул убиває його, додавши: «sic deinde, quicumque alius transiliet moenia mea» — «Так відтепер буде з кожним, хто перескочить мої мури».

У життєписі Ромула Плутарх розповідає, як Рем глузував із робіт і заважав їм, аж поки не перестрибнув через рів, що його копали по лінії майбутнього муру. За одними відомостями, його вразив сам Ромул, за іншими — його товариш Целер; у тій самій сутичці, додає біограф, загинули Фавстул і його брат Плістін, які брали участь у вихованні дітей.

Целера називає вбивцею й Овідій у четвертій книзі «Фастів», де Рем зневажливо перестрибує через низький мур і дістає смертельний удар лопатою. Проте тут Ромул ще перед тим наказав карати смертю кожного, хто перейде мур або рів; отже, оповідь відводить безпосередній удар від його руки, зберігаючи водночас його зв’язок зі смертоносною забороною. На похороні він зрештою дає волю скорботі, яку прилюдно стримував. Сцена набуває політичної ваги в атмосфері доби Августа, коли образ засновника можна було пов’язати з новим правителем Риму; Светоній до того ж повідомляє, що Октавіана пропонували назвати «Ромулом» як другого засновника міста. Ця паралель допомагає тлумаченню, але сама собою не доводить задуму поета.

Борозна, мур і pomerium

У пізніших переказах міфу стрибок часто пов’язують зі священною борозною, sulcus primigenius, яку засновник проводив плугом довкола міста. Плутарх описує цей обряд, приписуючи настанови щодо нього знавцям з Етрурії: у плуг із мідним лемешем запрягають бика й корову, а ті, хто йде слідом, відвертають досередини підняті скиби. У місцях майбутніх брам плуг піднімають, лишаючи розрив у борозні, щоб прохід залишався можливим без того порушення, яким було б переступання через недоторканний мур.

У послідовності подій є вагома деталь: Плутарх ставить цей обряд після смерті й поховання Рема. Лівій, описуючи вбивство, говорить про нові мури, а Овідій розрізняє борозну й мур і прямо вказує, що Рем перестрибнув саме через мур. Тож відомий образ брата, який стрибає через саму обрядову борозну, потребує обережності, коли його приписують конкретному авторові.

З проведенням меж пов’язаний і pomerium — релігійно визначена межа міста, назву якої Плутарх етимологічно виводить із post murum, «за муром». Проте в римській топографії релігійна межа і реальні укріплення могли пролягати по-різному. Значення pomerium стосувалося публічних обрядів і розмежування цивільної та військової сфер, причому відповідні правила знали винятки і зміни. Як тлумачення міфу загибель Рема можна пов’язати з насильницьким утвердженням межі нової громади; проте прочитання її як «першого застосування закону» лишається інтерпретацією, особливо коли розглядати його поряд із гнівом і суперництвом братів.

Братовбивство в римській пам’яті

Кров Рема знову постає в римській поезії, коли громадянські війни вимагають пояснення. У сьомому еподі Горацій пов’язує зіткнення громадян із давнім братовбивством і з кров’ю невинного Рема, що тяжіє над нащадками. Лукан, який у I ст. н. е. писав про війну Цезаря й Помпея, так само нагадує, що перші мури були политі братньою кров’ю. Ідеться про прочитання політичного насильства крізь історію, вже знайому їхнім читачам: мертвий брат повертається в сьогодення міста.

У п’ятій книзі «Фастів» Овідій дає Ремові ще й посмертний голос. Його тінь з’являється Фавстулові та Акці Ларенції з проханням заступитися перед Ромулом, щоб для нього встановили шанування; від гаданих Remuria поет виводить назву Лемурій — травневого свята, присвяченого духам померлих. Ця етимологія належить до поетичного пояснення календаря свят, і читати її слід саме в цьому контексті.

Пізніше, у трактаті «Про град Божий» (15.5), Августин зіставляє Ромула з Каїном, який у Книзі Буття постає засновником міста і так само вбив свого брата. Проте він зберігає богословське розрізнення: конфлікт Ромула і Рема виявляє поділ земного града проти самого себе, тоді як конфлікт Каїна та Авеля належить до протистояння града земного і града небесного.

Вовчиця в бронзі та на папері

Серед образів міфу найупізнаванішою лишилася вовчиця, що годує близнюків. Знаменита бронзова статуя з Капітолію входила до античних бронз Латерана, які папа Сикст IV 1471 року подарував римському народові. Її традиційне приписування етруській майстерні V ст. до н. е. поставлено під сумнів: радіовуглецеве датування органічних решток із ливарних стрижнів, проведене в дослідженні Лучо Калканьїле (Lucio Calcagnile) та співавторів, опублікованому 2019 року, свідчить на користь виготовлення в XI–XII ст. н. е. Розбіжність помітна й у тому, як представлено сам твір: онлайн-каталог Капітолійських музеїв зберігає античне датування. Обидві фігурки немовлят — пізніші доповнення доби Відродження; їх традиційно, хоч і без певності, приписують Антоніо дель Поллайоло.

На гравюрі Голлара, що супроводжує статтю, сцена годування займає майже всю площину аркуша. Офорт датовано 1652 роком; він належить до серії з шести дощок, які богемський гравер Венцеслав Голлар (Wenceslaus Hollar) виконав за рисунками Джуліо Романо з колекції Ніколаса Ланьє, призначеними для стукових медальйонів палаццо Те в Мантуї. Аркуш із Метрополітен-музею має розміри 10,9 × 14,6 см і каталожний номер 17.50.18-119.

Тіло вовчиці витягнуте праворуч; одна задня лапа спирається на скелю ліворуч, голову повернуто навскіс до глядача. Нашорошені вуха й розкрита паща з висунутим язиком надають звірові настороженого вигляду, а густі штрихи поглиблюють тінь під черевом. Попереду сидить одне з немовлят — спиною до нас, спираючись однією рукою на землю й піднявши другу до соска; позаду нього лежить друге, повернувшись до тіла вовчиці, щоб ссати. Простір унизу праворуч займає напис з іменами Романо і Голлара, датою та згадкою про колекцію Ланьє — поза темною ділянкою, де сплітаються маленькі постаті.