Перикл, син Ксантіппа, з Холарга: життя, політика та образ в античних джерелах

Афінська держава офіційно називала його «Перикл, син Ксантіппа, з Холарга». Це найменування мало три складники: особисте ім’я, патронім і демотик, тобто назву дему — невеликої адміністративної громади Аттики, до списків якої громадянин вносився після повноліття і через яку, як запровадила реформа Клісфена, він входив до філи, служив у війську й обіймав посади. Під цим ім’ям знали людину, якій судилося дати своє ім’я цілій добі. Тричленне найменування промовляє більше, ніж дає побачити на перший погляд, бо від самого початку вписує Перикла в ту систему, якій він служитиме і яку згодом перетворить. Напис на римській гермі з Ватикану, навпаки, ставить на місце демотика етнікон ΑΘΗΝΑΙΟΣ і показує, як політик із Холарга став для нащадків символом самих Афін. Холарг належав до філи Акамантіди. Його назва живе нині в імені муніципалітету у східних передмістях грецької столиці, проте точне розташування давнього дему достеменно не встановлене.

Алкмеонід по матері, син переможця при Мікале

Жоден античний автор не називає року його народження; його відносять приблизно до 495 р. до н. е., зважаючи на те, що відомо про вік і кар’єру Перикла. Батьком його був Ксантіпп — політик, вигнаний остракізмом 484 р., що повернувся за загальною амністією вигнанців напередодні Саламіну й очолив афінян у переможній битві при Мікале 479 р. Мати, Агариста, небога Клісфена, походила з роду Алкмеонідів. Із цим родом пов’язували і повалення Пісістратидів, і давню скверну — святотатське вбивство прихильників Кілона в VII столітті. Цієї скверни, зауважмо одразу, не забудуть ніколи: 432 р. на неї пошлються спартанці, вимагаючи від афінян вигнати Перикла як оскверненого, про що розповідає Фукідід. Геродот, який писав кількома десятиліттями пізніше, повідомляє, що Агаристі наснилося, ніби вона народила лева, а за кілька днів на світ з’явився Перикл. Сну він не коментує; пізніші ж тлумачі вбачають у ньому то похвалу, то натяк на надмірну могутність однієї людини за демократії.

Відомості про його освіту походять переважно від Плутарха. Той називає музиканта Дамона, якому приписує роль політичного порадника, Зенона Елейського і насамперед Анаксагора з Клазомен, філософа, що навчав, ніби світ приводить у рух розум. Від Анаксагора Перикл, за переказом, перейняв величність мови та зневагу до забобонів. Образ політика-філософа, безперечно, чимало завдячує пізнішим школам, і вже Платонові. Натомість перший публічний виступ молодого Алкмеоніда засвідчений епіграфічно: 472 р. він як хорег оплатив постановку «Персів» Есхіла, трагедії про Саламін, де бився і його батько.

Від падіння Ареопагу до тривалого першенства

На політичній сцені він з’являється 463 р., серед обвинувачів Кімона. Кімона, найвпливовішого тоді афінянина, судили за хабарництво після походу на Фасос і виправдали. Одразу по тому, 462/1 р., Перикл опиняється в оточенні Ефіальта — політика, який відібрав в Ареопагу, ради колишніх архонтів, більшість його політичних повноважень і передав їх Раді п’ятисот, Народним зборам і народним судам. Невдовзі Ефіальта вбили, і Перикл став на чолі угруповання, що спиралося на міський демос і на людей флоту. З його іменем джерела пов’язують три заходи, які змінили обличчя афінської демократії:

1. Платня геліастам. Це була винагорода для тих, хто засідав у народних судах, і вона дала змогу здійснювати громадянські права також бідним. «Афінська політія» арістотелівської школи подає її як противагу приватній щедрості багатого Кімона.
2. Закон 451/0 р. Згідно з ним, громадянином вважався лише той, хто народився від двох батьків-афінян.
3. Перенесення скарбниці Делоського союзу. Скарбницю перевезли з Делосу до Афін, найімовірніше 454/3 р. Цей крок закріпив поступове перетворення союзу теоретично рівноправних полісів на афінську гегемонію.

Найголовнішим його супротивником у ці роки був Фукідід, син Мелесія, родич Кімона, а не історик. Цей Фукідід викривав витрачання союзних коштів на оздоблення Афін і близько 443 р. був вигнаний остракізмом. Відтоді, пише Плутарх, Перикла обирали стратегом щороку, п’ятнадцять років поспіль. Варто, однак, уточнити, що означала ця посада. Стратег був одним із десяти виборних воєначальників поліса й не мав жодної інституційної переваги над колегами. Він звітував і міг бути усунений. Влада Перикла трималася на його вмінні переконувати Народні збори. Тому славетна оцінка Фукідіда, за якою тодішні Афіни були «λόγῳ μὲν δημοκρατία, ἔργῳ δὲ ὑπὸ τοῦ πρώτου ἀνδρὸς ἀρχή», тобто на словах демократією, а насправді владою першого громадянина, описує політичний вплив, а не посаду, і вже ніяк не тиранію.

Скарбниця союзу та будівлі Акрополя

З добою будівельної програми пов’язані два мири. Перший — мир із Персією, який джерела пов’язують із посольством Каллія 449 р. і історичність якого досі дискутують. Другий — Тридцятирічний мир зі Спартою 446/5 р., укладений після повстання на Евбеї та втрати Мегари. У ці роки Перикл узявся за забудову міста, започаткувавши програму, якої не знав грецький світ. Парфенон почали зводити 447 р. архітектори Іктин і Каллікрат, а його скульптурне оздоблення завершили близько 432 р. Пропілеї Мнесікла будували з 437 до 432 р., і їх так і не закінчили. На південному схилі постав Одеон, критий будинок для музичних змагань. Нагляд за всім ансамблем, за Плутархом, мав скульптор Фідій, приятель Перикла. Ерехтейон і храм Афіни Ніки здебільшого належать уже до років після його смерті. Це не заважає списку ЮНЕСКО приписувати весь комплекс пам’яток V століття честолюбним задумам афінського політика.

Будівництво значною мірою оплачували внески союзників. Супротивники Перикла, знову ж таки за Плутархом, дорікали йому, що він вбирає місто, мов марнославну жінку, за гроші Еллади, зібрані для війни з персами. Він відповідав, що афіняни винні союзникам лише захист. Той самий біограф пояснює, що Перикл прагнув забезпечити роботою і заробітком безліч ремісників, які не служили на флоті. Пояснення видається логічним, однак, можливо, приписує політикові V століття міркування значно пізнішої доби. Утім, гегемонія мала й інший бік. Були клерухії, тобто поселення афінських громадян на союзних землях — на Херсонесі Фракійському, на Наксосі й на Андросі. Були колонії Фурії в Південній Італії та Амфіполь у Фракії. Було й жорстоке придушення відпадіння Самосу 440–439 рр., після тривалої облоги, якою керував сам Перикл.

Приватне життя і судові процеси друзів

Першою його дружиною була родичка, що раніше перебувала в шлюбі з багатієм Гіппоніком. Від неї він мав двох синів, Ксантіппа і Парала, і розлучився, як пише Плутарх, за її згодою. Далі було співжиття з Аспасією з Мілета, жінкою освіченою і улюбленою мішенню комічних поетів. Оскільки Аспасія не була афінянкою, вона, на підставі закону самого Перикла, не могла дати йому дітей із правом на афінське громадянство. Їхній син, Перикл Молодший, отримає афінське громадянство лише окремою ухвалою народу, коли батько вже втратить синів від першого шлюбу.

До останніх передвоєнних років Плутарх відносить низку судових процесів проти оточення Перикла. Фідія звинуватили в привласненні матеріалів для хрисоелефантинної статуї Афіни. Аспасію судили за безбожність, і обвинувачем виступав комічний поет Герміпп. Анаксагора переслідували на підставі псефізми віщуна Діопейта проти тих, хто не вірить у богів. Історики розходяться в тому, наскільки ці оповіді історичні. Неясно, якою мірою вони спираються на комедію чи на памфлети Стесімброта з Фасосу, сучасника Перикла, але ворожого йому автора. Немає певності й щодо того, коли саме їх слід датувати. Жодної відповіді на ці питання не можна вважати певною.

Війна, надгробна промова і чума

Фукідід вважав зіткнення зі Спартою неминучим через страх, який викликала афінська могутність. Війна почалася 431 р. Перед тим Афіни так званою Мегарською псефізмою закрили мегарянам доступ до гаваней своєї гегемонії та на афінську агору, а Перикл переконав Народні збори відкинути спартанські ультиматуми. Його стратегія була проста за задумом і сувора у втіленні. Сільські мешканці мали сховатися за мурами, що з’єднували місто з Піреєм, а поля залишалися на поталу набігам. Афіни не приймали бою на суходолі, покладалися на флот і прибутки гегемонії та не здійснювали нових завоювань, доки тривала війна.

Узимку 431/0 р. Перикл виголосив надгробну промову над першими полеглими у війні. Її текст Фукідід вмістив у другій книзі своєї «Історії». Особливо від XIX століття вона стала найвідомішим похвальним словом афінській демократії, ладові, за якого влада належить більшості, закони однаково захищають усіх, а гідність важить більше за походження. Проте сам Фукідід на початку свого твору попереджає, що наведені ним промови передають загальну думку промовців, а не їхні точні слова. Отже, надгробна промова Перикла почасти є й надгробною промовою Фукідіда, написаною людиною, яка вже знала, чим скінчилася війна. Німецький художник Філіпп Фольц намалював романтичного Перикла в коринфському шоломі та білому гіматії на тлі завершеного Акрополя. Фотографічне відтворення картини ввійшло до альбому, присвяченого мюнхенському Максиміліанеуму. Твір засвідчує, наскільки ця промова на той час уже стала частиною європейської політичної уяви.

Улітку 430 р. в переповненому місті спалахнула чума, епідемія, яку сучасні дослідники так і не змогли впевнено ототожнити з жодною відомою хворобою. Розгнівані афіняни позбавили його посади стратега й наклали на нього штраф. Невдовзі його знову обрали стратегом. Тим часом епідемія забрала його сестру й обох синів. Плутарх розповідає, що Перикл, який доти жодного разу не плакав прилюдно, розридався, покладаючи вінок на тіло Парала. Він помер восени 429 р., за два з половиною роки від початку війни, за Фукідідом, після довгої виснажливої хвороби. Друзям, які перелічували його трофеї, він, кажуть, відповів, що ними завдячує також удачі. Більшою похвалою вважав те, що через нього жоден афінянин не вдягнув жалоби.

Між Фукідідом і комедією: Перикл у джерелах

Перикл не залишив творів, і його образ складається зі свідчень, які між собою не узгоджуються. Фукідід, його сучасник і шанувальник, написав остаточну оцінку після поразки 404 р. Він прагнув протиставити розважливе правління Перикла його наступникам, які, на його думку, лестили демосу і втягнули місто в згубні авантюри, як-от Сицилійська експедиція. Комічні поети доби — Кратин, Телеклід, Герміпп і Евполід — називали його Олімпійцем і виводили як Зевса з величезною головою. Глузували з нього і як із «цибулеголового», з головою, схожою на довгу цибулину морської цибулі. Арістофан в «Ахарнянах» змушував його гриміти й метати блискавки через мегарян. Нарешті, Плутарх написав його життєпис близько 100 р. н. е., приблизно через п’ять століть. Він поставив його в пару з римлянином Фабієм Максимом і черпав водночас із Фукідіда, з комедії та зі Стесімброта. У підсумку постав портрет, у якому демагог ранніх років перетворюється на аристократичного провідника зрілої доби, — перетворення, до якого сучасний історик ставиться з пересторогою.

До тієї самої подвійної традиції належить і його обличчя. Пліній Старший повідомляє, що скульптор Кресілай створив бронзовий портрет Перикла Олімпійця. Збережені мармурові копії з високим коринфським шоломом, зсунутим на чоло, вважають такими, що походять від цього взірця. Шолом, знак стратега, нині пояснюють як вказівку на посаду, яку Перикл безперервно обіймав п’ятнадцять років. Натомість Плутарх пояснює, що митці віддавали йому перевагу, аби не показувати видовженої, непропорційної голови, з якої невпинно кепкували комедіографи. Ватиканська герма з написом ΠΕΡΙΚΛΗΣ ΞΑΝΘΙΠΠΟΥ ΑΘΗΝΑΙΟΣ належить до серії погрудь славетних греків, виставлених у Залі Муз Музею Піо-Клементино. Ці твори, за даними музею, датуються добою імператора Адріана і були знайдені на так званій віллі Кассія поблизу Тіволі. Там, приблизно через п’ятсот п’ятдесят років після його смерті, холаргієць, якого співгромадяни знали і як Олімпійця, і як «цибулеголового», стояв у шоломі стратега серед портретів інших славетних греків.

Джерела та література

• Арістотель. Ἀθηναίων Πολιτεία, 26–27.
• Геродот. Ἱστορίαι, 6.131.
• Jones, H. S. (ред.), переробл. J. E. Powell (1942). Thucydidis Historiae. Oxford: Clarendon Press. Ἱστορίαι 2.65.
• Musei Vaticani. Museo Pio-Clementino. Sala delle Muse.
• Perrin, B. (пер.) (1916). Plutarch’s Lives, т. III: Plutarch, Pericles. Cambridge, MA: Harvard University Press.
• Пліній Старший. Naturalis Historia, 34.74.
• Stadter, P. A. (1989). A Commentary on Plutarch’s Pericles. Chapel Hill: University of North Carolina Press.
• UNESCO World Heritage Centre (1987). Acropolis, Athens.