Стародавня Греція і Рим: громадянство, олігантропія та межі політичної єдності

Грецькі міста мали спільну мову і спільні святилища, Олімпію чи Дельфи, та все ж так і не утворили єдиної держави. Рим натомість, місто Лацію без жодної особливої переваги на старті, вже на початку III століття до н. е. поставив під свій контроль більшу частину Апеннінського півострова. Цей контраст так часто повторювався в новітній історіографії, що зрештою почав сприйматися як щось самоочевидне. Менш очевидними є пояснення, які йому давали. Найдавніше звалює роздробленість на рельєф, тобто на гори, що розділяють долини, і на море, що відокремлює острови. Друге, туманніше, говорить про якусь природжену схильність греків до автономії, ніби йдеться про рису вдачі, а не про політичну позицію з історичними причинами.

Географічне пояснення витримує перевірку гірше, ніж здається, якщо прикласти його до самої Італії. Там Апенніни перетинають півострів на всю його довжину, і Рим мав справу з народами, що не говорили його мовою: етрусками, сабінами, еквами, вольсками, самнітами та греками південних колоній. Його завдання було, отже, подвійним — спершу підкорити, потім асимілювати, тоді як Спарта й Афіни, змагаючись за провід у грецькому світі, мали перед собою людей тієї самої мови. Звісно, і це порівняння має свої межі. Грецький світ не обмежувався Егеїдою та півднем Балкан, а простягався від Массалії до берегів Чорного моря, і жодна держава класичної доби не змогла б контролювати таку розпорошену мережу міст. Проте те, що спартанці й афіняни десятиліттями боролися за першість і що Пелопоннеська війна, з 431 до 404 р. до н. е., була по суті саме такою боротьбою, показує, що ідея єдиного політичного простору не була чужою, принаймні в самому осерді того світу. Бракувало способу.

Римське рішення: громадянство щаблями

Цей спосіб Рим виробляв поступово і не без крові, у війнах із сусідами, не менш жорстоких, ніж зіткнення грецьких міст між собою. Устрій, накинутий у 338 р. до н. е. після перемоги над латинами, який Тит Лівій докладно викладає у своїй римській історії, показує, як мало ця політика мала спільного з великодушністю. Ланувій, Аріція, Номент і Пед отримали повне римське громадянство, а Тускул зберіг ті права, що вже мав. Капуя та деякі міста Кампанії здобули приватні права римського громадянина, але без права голосу. Решті латинських міст заборонили укладати шлюби між собою, торгувати одне з одним і збиратися на спільні ради, тобто мати будь-які зв’язки, що не проходили б через Рим.

Включення, отже, йшло пліч-о-пліч з ізоляцією, і саме цей подвійний характер значною мірою пояснює тривкість римської системи. Кожна громада була пов’язана з центром власними, окремими стосунками. Драбина прав залишала можливість піднестися тому, хто зберігав вірність, а громадянський колектив зростав такими темпами, яких не знало жодне грецьке місто. Під 293 р. до н. е. Лівій повідомляє про ценз у 262 321 громадянина. Сучасні дослідники сперечаються, кого саме охоплювали ці числа, але порядок величин не лишає місця для непорозумінь, якщо зіставити його з кількома десятками тисяч громадян найлюднішого грецького міста.

На цей людський резерв натрапив Пірр Епірський, коли 280 р. до н. е. переправився до Італії на допомогу Тарентові. Він переміг під Гераклеєю та під Аускулом, зазнавши втрат, від яких згодом пішов вислів «піррова перемога», але римський союз не розпався. Плутарх вкладає в уста Піррового посла, фессалійського оратора Кінея, порівняння Рима з Лернейською гідрою, бо його армії відроджувалися, хоч як їх винищували. До того самого кола оповідей належить сцена з Гаєм Фабрицієм Лусцином, якого Пірр, знову ж таки за Плутархом, намагався налякати, раптом вивівши в нього за спиною слона. Цю сцену Фердинанд Бол написав 1656 року для амстердамської ратуші як приклад непохитної громадянської чесноти. Ці оповіді записано майже через чотири століття після подій, і вони мають усі ознаки морального повчального прикладу. Це не скасовує головного: Пірр вигравав битви в держави, здатної поповнювати свої втрати, тоді як сам він цього не міг.

Було б, однак, оманливо уявляти поширення римського громадянства як плавний і добровільний процес. Італійські союзники впродовж двох століть давали воїнів для римських походів, не беручи участі в ухваленні рішень. Їм довелося взятися до зброї в Союзницькій війні 91-88 рр. до н. е., щоб вибороти рівноправність, якої Рим не наважувався їм надати, і лише тоді римське громадянство поширилося на Італію на південь від По.

Спарта: громадянський колектив, що танув

Поки Рим зростав, Спарта меншала. Числа, які переказують нам античні автори, далекі від переписів у сучасному сенсі, але всі вони вказують в одному напрямку. Геродот вкладає в уста вигнаного царя Демарата слова до Ксеркса, 480 р. до н. е., що чоловіків у Спарті близько восьми тисяч. Через півтора століття Аристотель зазначає в «Політиці», що місто не мало вже й тисячі, хоча його земля, на його думку, могла б прогодувати півтори тисячі вершників і тридцять тисяч гоплітів. Плутарх, говорячи про часи Агіса IV в середині III століття, пише у життєписі Агіса, що лишалося не більше семисот спартіатів і з них лише близько сотні володіли землею та наділом.

Механізм цього скорочення не є загадкою. Статус повноправного громадянина, одного з «рівних» (гомеїв), як їх називали, передбачав земельний наділ і регулярний внесок до сиситій, спільних трапез. Хто вже не міг сплачувати внесок, опускався до нижчої категорії, позбавленої політичних прав. Не існувало систематичного механізму оновлення громадянського колективу за рахунок періеків чи ілотів, а прийняття чужинців до стану спартіатів лишалося надзвичайно рідкісним. Аристотель уже бачив корінь проблеми в зосередженні землі в небагатьох руках.

Коли спроба оновлення прийшла, вона прийшла запізно. Агіс IV запропонував скасування боргів і переділ землі й 241 р. до н. е. був страчений. Кілька років по тому Клеомен III здійснив значну частину тієї самої програми, надав громадянство періекам і сформував загін із чотирьох тисяч гоплітів. Проте 222 р. до н. е. він зазнав поразки під Селласією від македонського царя Антигона III Досона, який, за Полібієм, залишив у Спарті намісником беотійця Брахілла. Двох царів-реформаторів легко сплутати, коли розглядати їх разом. Антигон, однак, протистояв лише Клеоменові, адже Агіс помер майже на двадцять років раніше, і ця поразка поставила Спарту під безпосередній македонський вплив.

Афіни: відкритіші, але не відкриті

Афіни не знали спартанської олігантропії, і їх часто подають як протилежний приклад: місто, де метек міг стати громадянином, а воєнні втрати поповнювалися новими громадянами. Ця картина потребує виправлення. Для афінського громадянського колективу Геродот наводить, у риторичному формулюванні, що стосується початку V століття, число тридцять тисяч афінян. Проте закон, ухвалений 451/0 р. до н. е. за пропозицією Перикла, як повідомляє «Афінська політія», обмежив громадянство тими, чиї обоє батьків були афінянами. Надання громадянства чужинцям потребувало окремої ухвали народних зборів і лишалося винятком. І гегемонія міста, Делоський союз, зображений на карті 431 р. до н. е., трималася на фóросі та гарнізонах, без жодної участі союзників у політичних правах. Надання афінського громадянства самосцям 405 р. до н. е., після розгрому під Егоспотамами, прийшло тоді, коли місто вже не мало флоту, щоб його захистити.

Суд над стратегами після Аргінус

Саме в цих Афінах, на двадцять шостому році війни, стався епізод, на який часто посилаються ті, хто хоче показати, куди вела відсутність інституційних запобіжників у народних зборах. Улітку 406 р. до н. е. афінський флот розбив пелопоннесців біля Аргінус, острівців поблизу узбережжя Малої Азії навпроти Лесбосу. У морській битві загинув спартанський наварх Каллікратид, а супротивники втратили, за словами Евриптолема, сімдесят кораблів. Ксенофонт спершу повідомляє, що афіняни втратили двадцять п’ять кораблів разом з екіпажами, крім небагатьох урятованих, а згодом, у промові Евриптолема, ідеться про дванадцять утрачених кораблів і про сорок сім кораблів, призначених для порятунку. Стратеги доручили рятувальну операцію цим сорока семи кораблям під командою триєрархів Терамена і Фрасибула, а самі вирушили проти ворога до Мітілени. Однак буря зірвала обидва задуми, і ті, хто зазнав корабельної аварії, загинули.

Щодо того, що сталося далі в Афінах, нашим головним джерелом є розповідь Ксенофонта. З восьми стратегів, що брали участь у битві, двоє не повернулися. Шістьох, які повернулися, серед них Перикла, сина однойменного державного діяча та Аспасії, ув’язнили, і вони захищалися перед першими зборами коротко і без того часу, який передбачав закон. Попри це вони були дуже близькі до того, щоб переконати збори, аж поки рішення не відклали, бо стемніло і під час голосування вже не можна було розрізнити піднятих рук. Тим часом святкували Апатурії, свято, на якому збиралися родичі. На наступних зборах рада внесла пропозицію Калліксена: нехай афіняни голосують за філами, з двома урнами для кожної, про винуватість чи невинуватість усіх стратегів разом, одним-єдиним голосуванням.

За розповіддю Ксенофонта, протизаконним було спільне засудження всіх стратегів одним голосуванням замість окремого суду над кожним, і довкола цього склався опір. Евриптолем, син Пісіанакта і родич одного з обвинувачених, разом з іншими подав проти Калліксена скаргу про протизаконність. Натовп же кричав, що неприпустимо заважати народові робити те, що він хоче, а коли Лікіск запропонував судити тим самим голосуванням і тих, хто наполягає на скарзі, вони відступили. З пританів, що мали поставити питання на голосування, дехто спершу відмовився, але, почувши ті самі погрози, поступився. Винятком лишився тільки Сократ, син Софроніска, який заявив, що не зробить нічого всупереч законові. Тоді Евриптолем запропонував судити кожного окремо, згідно з суворою псефісмою Каннона. Він нагадав також, що один зі стратегів сам урятувався на кораблі, який утратив керованість, і саме тоді потребував, щоб хтось його підібрав. Його пропозиція перемогла в першому голосуванні, але клятвене заперечення Менекла призвело до другого, у якому перемогла пропозиція ради. Засудили всіх вісьмох, а шістьох, що перебували в місті, стратили.

Ксенофонт був сучасником подій, але написав «Грецьку історію» через багато років, як учень Сократа і з явною стриманістю щодо радикальної демократії. Його версія покладає значну частину провини на Терамена та на удаваних плакальників, яких той, за Ксенофонтом, підіслав до зборів після Апатурій. У ключових пунктах вона розходиться з викладом Діодора, який писав через три з половиною століття, спираючись, за панівною думкою, на Ефора. Від часів Джорджа Ґрота, англійського історика XIX століття, що взяв на себе оборону афінської демократії від її критиків, дослідники схилялися до того, щоб віддавати перевагу Діодорові, і лише нещодавно цю перевагу почали ставити під сумнів. Не в усіх джерелах однаково описано й роль Сократа. В «Апології Сократа» Платона та в «Грецькій історії» він постає одним із пританів, тоді як у «Спогадах про Сократа» Ксенофонта — епістатом, тобто головою зборів того дня.

Старіша есеїстика приписувала шаленство зборів громадянському колективу, нібито зіпсованому новими громадянами без зв’язку з містом; джерела не дають цій тезі жодної опори. Імовірнішим видається інше тлумачення: суд показав, що могло означати верховенство зборів із тисяч громадян у місті, виснаженому чвертю століття війни, з тисячами моряків, загиблих у морі, і без інституції, здатної зупинити демос, коли той вирішував обійти власні процедури. Невдовзі, як зазначає сам Ксенофонт, афіняни покаялися й обернулися проти тих, хто їх підбурив. Наступного року під Егоспотамами флот, що переміг біля Аргінус, був знищений, позбавлений багатьох своїх досвідчених стратегів.

Контрапункт Клайва та його межі

Контрапункт із зовсім іншої доби допомагає побачити, що було поставлено на карту. Роберт Клайв, військовий і адміністратор Ост-Індської компанії, отримав після своєї перемоги під Плессі 1757 року дарунки вартістю близько 234 000 фунтів, переважно у зв’язку з посадженням на престол Мір Джафара, правителя, якому сам допоміг прийти до влади в Бенгалії. У травні 1773 року Палата громад обговорювала звинувачення, висунуті проти нього комітетом полковника Берґойна, як фіксує History of Parliament. За словами його біографа Джона Малкольма, Палата визнала, що він отримав суму 234 000 фунтів, але відхилила ту частину пропозиції, яка звинувачувала його у зловживанні владою, а подальша резолюція визнала, що він водночас зробив своїй країні великі послуги.

Поставлені поруч, ці дві справи можна прочитати як доказ того, що зріла держава вміє зважувати справедливість і інтерес, тоді як афінські збори пожертвували і тим, і тим. Але їх можна прочитати й навпаки, як випадок безкарності могутньої людини перед палатою з вузьким колом виборців, де сам Клайв контролював місця, а деякі депутати мали інтереси в Компанії. Стратеги Аргінус, навпаки, хоч яким несправедливим був їхній вирок, відповідали перед зібранням, до якого входили родичі загиблих. Обидві інституції різнилися так докорінно — представницька палата XVIII століття і прямі збори V століття до н. е., — що порівняння більше висвітлює питання про те, хто судить сильних, ніж питання єдності. І, можливо, саме в цьому його користь для початкового питання: держава, нездатна захистити власних стратегів від свого хвилинного гніву, навряд чи переконала б інші міста довірити їй своїх громадян. Клайв помер у листопаді 1774 року. Калліксен, за Ксенофонтом, утік до суду, повернувся до Афін із демократами з Пірея після падіння Тридцятьох і, ненависний усім, помер з голоду.

Джерела та література

• Aristotle (attrib.). Athenaion Politeia, 26.4.
• Aristotle. Politics, II, 1270a.
• Diodorus Siculus. Bibliotheca historica, XIII, 97-103.
• Herodotus. Histories, V, 97 і VII, 234.
• Lee, A. Xenophon and the Arginusae Trial. Society for Classical Studies. Тези наукової доповіді.
• Livy. (1912). Ab urbe condita, VIII, 14 і X, 47 (пер. Canon Roberts). London: J. M. Dent & Sons. Perseus Digital Library, Tufts University.
• Malcolm, J. (1836). The Life of Robert, Lord Clive, т. III. London: John Murray. Project Gutenberg.
• Plato. Apology, 32b.
• Plutarch. (1921). Agis and Cleomenes, Agis 5-6, Cleomenes 11 (пер. B. Perrin). Plutarch’s Lives, т. X. Cambridge, MA: Harvard University Press.
• Plutarch. Pyrrhus, 19-21.
• Polybius. Histories, XX, 5.
• Sutherland, L. S. & Namier, L. (1964). Clive, Robert (1725-74). У: L. Namier & J. Brooke (ред.), The History of Parliament: the House of Commons 1754-1790.
• Xenophon. Hellenica, I, 6-7. Perseus Digital Library, Tufts University.
• Xenophon. Memorabilia, I, 1, 18.