Пророк Авакум: книга, передання та його пам’ять у православному богослужінні

Пророк Авакум, восьмий у ряду дванадцяти так званих малих пророків Старого Завіту як у єврейському каноні, так і в перекладі Сімдесяти, належить до тих постатей біблійного письменства, про яких ми знаємо значно більше з їхніх слів, ніж з їхнього життя. Книга, що носить його ім’я, лише три розділи, не подає ні імені батька, ні місця походження, ні часу, а тільки ім’я та звання пророка; те ж, що ми сьогодні читаємо в синаксарях про його коліно, батька й кончину, походить із пізніших передань, юдейських і християнських, записаних століттями пізніше й нерідко суперечливих між собою. Православна Церква вшановує його пам’ять 2 грудня. Відрізнити те, що каже сама книга, від того, що нашарувалося довкола неї, — це, гадаю, єдиний надійний шлях до нього.

Одне ім’я, два коліна і майже жодних біографічних відомостей

Першу проблему створює вже ім’я. У єврейському тексті пророк зветься Хавакук, Сімдесят передали його як Ἀμβακούμ (Амвакум), а в грецькій церковній традиції утвердилася форма Аввакум. Тлумачення «палкі обійми», яке повторюють новіші синаксарі, спирається на єврейський корінь зі значенням «обіймати» і є давнім, адже його приймає вже блаженний Ієронім; проте новітні дослідники запропонували й інше походження — від аккадської назви певної рослини, що показує, наскільки непевна етимологія імені, яке більше ніде в єврейській Біблії не трапляється.

Цікавішою, і показовішою для того, як постають життєписи пророків, є розбіжність давніх джерел щодо його походження. Так звані «Житія пророків», збірка коротких біографічних нотаток, яку зазвичай, із чималою обережністю, датують початком християнської ери і яка збереглася в християнських редакціях, частину з яких приписували святителеві Єпифанію Кіпрському, вважають його вихідцем із коліна Симеонового та з поля Вітзухар, і саме ця версія перейшла до православного синаксаря. Натомість давній грецький переклад оповіді про Віла і змія, тобто доповнення до Книги Даниїла, подає його в надписанні як сина якогось Ісуса з коліна Левієвого. Деякі дослідники пов’язували цю версію з псаломським характером третього розділу книги, що наводить на думку про літургійне вживання в Храмі, однак цей зв’язок лишається гіпотезою. Нарешті, ім’я батька Сафат, яке наводять деякі новіші синаксарі, у біблійному тексті не трапляється.

Так само й із датуванням. Синаксарі відносять його служіння до 672–650 років до Р. Х., але книга говорить про халдеїв, тобто нововавилонян, як про силу, що підноситься й загрожує, тоді як Нововавилонська держава постає лише з 626 року до Р. Х., а її панування над Сирією і Палестиною утверджується здебільшого після перемоги під Кархемішем у 605 році до Р. Х. Тому більшість дослідників відносять книгу або принаймні її ядро до кінця VII чи початку VI століття до Р. Х., часто до часів юдейського царя Йоакима (609–598 роки до Р. Х.), інші ж віддають перевагу датуванням після першого здобуття Єрусалима вавилонянами 597 року до Р. Х.

Діалог із Богом у добу халдеїв

Хто розгорне книгу, маючи в думці образ пророка, що викриває народ за ідолопоклонство, яким його змальовують синаксарі, буде здивований: Авакум звертається передусім до Самого Бога, а не до народу. Книга починається скаргою, запитанням, «доки» пророк волатиме, не бувши вислуханим, тоді як довкола панують неправда й насильство, і Бог відповідає, що підносить халдеїв, народ жорстокий і бурхливий, як знаряддя Свого суду. Та відповідь породжує нове, глибше запитання: як може Святий, чиї очі надто чисті, щоб дивитися на зло, терпіти нечестивого, що пожирає праведнішого за себе? Тоді пророк стає на свою сторожу, аби дочекатися відповіді, і відповідь приходить як видіння, яке слід виразно записати на таблицях, із закликом чекати його сповнення, хоч би воно й забарилося.

Далі йдуть п’ять «горе», п’ять уїдливих викривальних промов проти гнобителя, що збагачується чужим добром, будує міста на крові й поклоняється німим ідолам, — ідолам, згаданим тут, парадоксально для синаксарної схеми, як гріх завойовника, а не Юди. Третій розділ, озаглавлений «Молитва Авакума», — це псалом із музичними позначками, як-от єврейське села, що його Сімдесят передали словом діапсалма; він описує прихід Бога як богоявлення серед землетрусів і бур і завершується визнанням довіри: навіть якщо смоківниця не зацвіте і виноградна лоза не дасть плоду, пророк радітиме в Бозі свого спасіння. Своєрідність книги в тому, що вона відкрито ставить питання Божої справедливості перед лицем тріумфу неправедного, і саме цим пояснюється, чому сучасні тлумачі нерідко читають її як ранню теодицею.

«Праведний житиме вірою»: один вірш, багато прочитань

Небагато віршів Старого Завіту мали таку багату подальшу долю, як четвертий вірш другого розділу, і небагато так ясно показують, як переклад стає тлумаченням. Єврейський текст каже, що праведник житиме своєю вірністю, тобто стійкістю у випробуванні, тоді як Сімдесят переклали: «ὁ δὲ δίκαιος ἐκ πίστεώς μου ζήσεται» — «праведний же з віри Моєї житиме»; це формулювання розуміли то як указівку на вірність Бога, то як віру в Нього. Апостол Павло наводить цей вірш у Посланні до римлян і в Посланні до галатів без жодного присвійного займенника і робить його підвалиною свого вчення про виправдання вірою; Послання до євреїв, згідно з його критичним текстом, наводить вірш так, що «Мій» стосується праведника, а не віри; а століття потому той самий вірш опиниться в осерді богословських суперечок доби Реформації. Отже, три, а то й чотири різні відтінки в тих самих кількох словах, і жоден із них не скасовує інших.

Ще одне, зовсім інше прочитання збереглося в Пешері на Книгу Авакума, одному з перших семи рукописів Мертвого моря, знайдених у Кумрані 1947 року. Сувій завдовжки близько півтора метра, з тринадцятьма стовпцями єврейського тексту, датується другою половиною I століття до Р. Х. і вірш за віршем коментує перші два розділи книги, застосовуючи їх до історії громади, яка його створила: халдеї пророка стають кіттіями, тобто римлянами, а за персонажами тексту вгадуються Учитель праведності, Нечестивий священник і Муж неправди — постаті, чию особу так і не встановлено. Те, що коментатор зупиняється наприкінці другого розділу, спонукало декого припустити, що молитва третього розділу спершу побутувала окремо; проте інші, майже сучасні рукописи Дванадцяти пророків з Юдейської пустелі містять і третій розділ, тож мовчання пешеру може пояснюватися просто зацікавленнями його автора.

Від левового рову Даниїла до гробниць пророка

Найвідоміша оповідь про Авакума міститься не в його книзі, а в уже згаданому доповненні до Книги Даниїла, де ангел хапає його за волосся голови, коли той несе їжу женцям в Юдеї, і переносить до Вавилона, щоб він нагодував Даниїла в рові з левами. «Житія пророків» вписують цей епізод у цілий життєпис: коли Навуходоносор вторгся в країну, Авакум утік до Остракіни, на кордоні Єгипту, жив як приходень у землі Ізмаїла, згодом повернувся і готував їжу для женців, був перенесений до Вавилона, щоб дати їжу Даниїлові, і повернувся, нікому не розповівши про те, що сталося, дав юдеям знамення про майбутнє Храму і помер за два роки до повернення полонених, бувши похованим на власному полі. Синаксарна формула про те, що він упокоївся в мирі й був похований у землі батьків своїх, відбиває саме це передання, а не біблійний текст.

Саме цю гробницю, за його словами, віднайшов наприкінці IV століття Зевенн, єпископ Елевтерополя. Історик Созомен, який писав у Константинополі між 439 і 450 роками, тобто приблизно через пів століття, розповідає, що мощі Авакума і пророка Михея були відкриті єпископові уві сні за Феодосія Великого та віднайдені у двох селах Елевтеропольської округи, мощі Авакума — у Кілі, давній Кеїлі. Запис про віднайдення мощей у базі даних Cult of Saints Оксфордського університету зазначає, що прочанка Егерія, яка проходила цими місцями 384 року, нічого такого не згадує, отже, події слід відносити до кінця 380-х або до початку наступного десятиліття, і що одне з новіших припущень пов’язує їх із суперництвом Зевенна з єрусалимським єпископом Іоаном. Зауважу тут, що Созомен подає ці віднайдення як ознаки розквіту християнства за Феодосія, а це багато каже про призначення оповіді й майже нічого — про історичність самого ототожнення.

Утім, християнська Палестина була не єдиною, що претендувала на пророка. Приблизно за кілометр на південь від міста Туйсеркан на заході Ірану восьмигранну цегляну вежу з конічним верхом шанують як гробницю Авакума і юдеї, і мусульмани; там є мармурова надгробна плита, семисвічники, зірка Давида та написи єврейською і перською мовами з книги пророка. Відповідна стаття Encyclopaedia Iranica з належною науковою стриманістю зазначає, що жодне свідчення не пояснює, як пророк міг опинитися в Ірані, що твердження, ніби він був серед вавилонських вигнанців, позбавлене історичного підґрунтя, і що вже юдейський мандрівник 1820-х років вислухав місцеві оповіді, але не повірив їм. Дві гробниці, отже, у двох різних країнах, кожна зі своєю громадою прочан, а між ними — книга, яка не каже ані слова про смерть свого автора.

Пісня Авакума в богослужінні та на іконі

Якщо життєпис пророка належить до царини передання, то його присутність у православному богослужінні щоденна й відчутна. Молитва третього розділу в редакції Сімдесяти — це четверта з дев’яти біблійних пісень утрені, що починається словами «Κύριε, εἰσακήκοα τὴν ἀκοήν σου καὶ ἐφοβήθην» («Господи, я почув вість Твою і злякався»), і на її основі складено четверту пісню канонів візантійської гімнографії, тож її образи, переображені, повертаються в сотнях піснеспівів. Тут розбіжність між грецьким і єврейським текстом відіграла вирішальну роль: там, де єврейський текст просить Бога виявити Своє діло «посеред років», Сімдесят прочитали «ἐν μέσῳ δύο ζῴων γνωσθήσῃ» («посеред двох тварин Ти пізнаєшся»), і цей вірш отці пов’язали з вифлеємськими яслами, а «ὄρος κατάσκιον δασύ», гора затінена й лісиста, з якої йде Святий, стала для гімнографії прообразом Богородиці — саме так, як це висловлює і один із тропарів свята пророка. Коні Божі, що збурюють многі води морські, витлумачено в кондаку того самого свята як апостолів, що потоплюють оману, а сторожа другого розділу, на якій пророк стоїть, чекаючи Божої відповіді, підказала преподобному Іоанові Дамаскину початок четвертої пісні пасхального канону: «Ἐπὶ τῆς θείας φυλακῆς ὁ θεηγόρος Ἀββακούμ» («На божественній сторожі боговіщий Авакум…»), де пророка закликано стати разом із вірними й показати світлоносного ангела, що звіщає Воскресіння. Ідеться, варто зауважити, про христологічні прочитання грецького тексту, які належать до історії рецепції книги, а не до її первісного змісту, — що жодною мірою не применшує їхньої богословської й поетичної вартості для традиції, яка їх виплекала.

Достоту ту саму рецепцію бачимо й в іконографії. Російська ікона XVII століття з церкви святителя Єпифанія в Кирило-Білозерському монастирі, з певним застереженням приписувана малярові Терентію Фоміну з Вологди, зображає Авакума поясним, юним і безбородим, у темно-зеленому хітоні й червоному гіматії на золотому тлі, як він правою рукою вказує на розгорнутий сувій. Церковнослов’янський напис на сувої передає вірш про Бога, що прийде з півдня, і про Святого з гори затіненої, де «Феман» Сімдесяти, топонім, що єврейською означає також «південь», перекладено в його звичайному значенні; тож маляр, обравши цей вірш з-поміж безлічі інших, вклав у руку пророка саме ту фразу, якою православне богослужіння називає його провісником Богородиці.

Джерела та література

• James, M. R. (1920). The Lost Apocrypha of the Old Testament: Their Titles and Fragments. London: SPCK.
• Rahlfs, A., Hanhart, R. (ред.) (2006). Septuaginta. Editio altera. Stuttgart: Deutsche Bibelgesellschaft.
• Soroudi, S. (2002). Ḥabaqūq, Tomb of. Encyclopaedia Iranica, т. XI, вип. 4, с. 425.